Iван Шаповал. Слiдами запорожцiв

------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
╙, ╨ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
╞, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------

СОЛОВЕЦЬКИЙ В'ЯЗЕНЬ

З багатьма iсториками розмовляв згодом Д. I. Яворницький, в багатьох
архiвах шукав загубленi слiди запорозьких ватажкiв, проте, хто й коли
затопив у Днiпрi чайки - довiдатись не вдалося. I що бiльше думав про них
молодий вчений, то бiльше переконувався, що затоплення цiлого флоту
стосу╨ться, мабуть, все-таки останньо© сторiнки iсторi© запорозького
козацтва. А коли так, то чи не розплута╨ йому цей клубочок трагiчна доля
останнього кошового отамана Запорозько© Сiчi Петра Iвановича
Калнишевського?

Народжена в пошуках думка не давала спокою дослiдниковi, аж поки не
визрiв намiр - ©хати на Соловки, куди був засланий Петро Калнишевський "по
высочайшему повелению" царицi Катерини II.
Д. I. Яворницький навеснi 1887 року вируша╨ в дорогу, далеку й тяжку.
Саме там, серед холодних вод Бiлого моря, в Содовецькому монастирi,
повиннi зберiгатися архiвнi документи про запорозьких ватажкiв.

Колись у Бiлому морi iснував знаменитий Соловецький монастир, який був
не тiльки релiгiйним центром старо© Росi©, але ще з часiв царя Iвана
Грозного став мiсцем заслання та ув'язнення небажаних царському урядовi й
церквi багатьох вiдомих дiячiв Росiйсько© держави.

До Соловецького монастиря довелось ©хати пароплавом сiмнадцять годин.
На островi Д. I. Яворницький зайшов перш за все до головного
монастирського собору i там побачив бiля само© стiни три надгробнi плити.
Побачив i очам сво©м не повiрив. Пiд третьою плитою лежали останки тi╨©
людини, заради яко© iсторик при©хав у той далекий i суворий край. Напис на
плитi сповiщав, що "Здесь погребено тело в бозе почившаго кошевого бывшей
некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского,
сосланного в сию обитель по высочайшему повелению в 1776 году на
смирение".

Бiльшiсть мiсць, де ранiше сидiли засланi на упокорення, були вже
замурованi, i лише деякi можна було побачити з дозволу найвищого
начальства - архiмандрита Соловецького монастиря.

Оглянувши тi мiсця, Яворницький вирiшив ознайомитися з монастирським
архiвом. З великими труднощами знайшов вiн там опис цих страхiтливих
мiсць. В одному з документiв говорилося:

"Колись усi в'язнi подiлялися на три розряди. Перший - тi, якi
перебували на покаяннi; вони жили в тюрмi i повиннi були щодня вiдвiдувати
церкву. В'язнi другого розряду сидiли у в'язницi в окремих камерах i пiд
замком. З дозволу архiмандрита ©м iнколи можна було виходити: взимку - на
прогулянку, влiтку - на роботу. Нарештi, в'язнi третього розряду могли
виходити тiльки тричi на рiк, решту часу безвихiдно сидiли пiд замком. У
монастирi таких в'язнiв називали великими грiшниками... Дехто з цих
грiшникiв сидiв у рогатцi. Рогатками називався металевий обруч, що його
надiвали в'язневi на голову, вiд лоба до потилицi, потiм замикався на
замок за допомогою двох ланцюгiв, що спускалися вниз од скронь до
пiдборiддя. До цього обруча було прироблено перпендикулярно декiлька
довгих залiзних шипiв (колючок). Таким чином цi рогатки не дозволяли
людинi лягати на бiк, горiлиць або на живiт, i вона повинна була спати
тiльки сидячи. В'язнi з третього розряду здебiльшого або вмирали, або, за
виразом селян, робилися блаженними, тобто божеволiли, i тодi жили довго.
Крiм того, в Соловецькому монастирi показували двi тюрми (якi вже вийшли з
ужитку) - Жаравину i Корчагiну. Корчагiна тюрма називалась так тому, що в
нiй не можна було сидiти iнакше, як тiльки скорчившись. А Жаравина, певно,
вiд того, що там було дуже жарко. Всi тюрми були в той час у
монастирському мурi. Камери були дуже малi, а вiкна тако© величини, що
можна тiльки руку просунути"[1].
Але на цьому "святому" островi були ще й гiршi, ще жахливiшi пiдземнi
тюрми. Вони мiстилися пiд самими баштами, яких там було вiсiм. Всi цi
башти побудовано в низьких мiсцях, тому в ями просочувалася грунтова вода,
що набагато погiршувало й без того тяжкi умови ув'язнених.

Особливою жорстокiстю й нелюдськими умовами славилась вежа Коржна. Хоч
вона стояла на високому горбi, в ©© пiдземеллi вiд стороннього ока була
схована найстрахiтливiша тюрма, викладена диким каменем. Сюди кидали
найтяжчих злочинцiв. В цi тюрми нiколи не пробивалося свiтло, в камерах
була нестерпна холоднеча.
"В'язням, приреченим сидiти в таких ямах, спершу заковували залiзом
обидвi ноги з лiвою рукою, вiльною залишали тiльки праву руку, а потiм по
драбинi спускали людину в яму. Пiсля цього з ями витягали драбину,
пристукували залiзною лядою або кришкою, через яку потiм подавали
злочинцевi хлiб i воду. В ямi в'язень дерев'янiв од холоду, вiн не знав нi
тепла, нi свiтла, тiло його, особливо закутi ноги, вкривалося страшними
болячками, а в суглоби нiг i рук проникав нестерпний ревматизм; одяг
в'язня перетворювався на лахмiття, нiгтi виростали i ставали схожими на
пазурi, власнi випорожнення отруювали мiазмами всю яму, i, на додаток до
всього цього, на нещасного в'язня нападали цiлими зграями голоднi пацюки.
Тодi порушувалося питання про те, чи можна спустити в яму палицю, щоб
в'язень вiдганяв од себе злих пацюкiв. Але це питання вважалося за таке
важливе, що з приводу цього зверталися по дозвiл до само© столицi, i, поки
звiдти приходив дозвiл, пацюки завдавали безсилим мученикам тяжких
страждань; вони об'©дали ©м носи, вуха, пальцi нiг, закутих у кайдани.
Щоправда, такi в'язнi недовго мучилися в ямах: вони або божеволiли, або
зовсiм прощалися з життям"[2].

Такi ж камери були i в Прядильнiй вежi. Досить сказати, що одна тiльки
стiна цi╨© вежi була завтовшки дев'ять аршин. У цiй стiнi була зроблена
камера, в якiй панувала темрява й сморiд. Ось як про не© писав Дмитро
Iванович:
"Вона зроблена на зразок арки i ма╨ вигляд велико© печi для варива, ©©
довжина становить чотири з половиною аршини, висота ма╨ понад два аршини;
в нiй не було нi грубки, нi вiкон, нi меблiв сидiти й вiдпочивати;
зовнiшнiй свiт проходив сюди через невеличку, зроблену в стiнi щiлину,
розмiром заввишки 5 вершкiв i завширшки 2 вершки, через яку просовували
в'язневi харч i воду. Камера зачинялася двома дебелими дверима: зсередини
- залiзними, а зовнi - дерев'яними... обо╨ дверей замикались величезними
пудовими замками"[3].

Вiд старожилiв-монахiв учений з гiркотою в душi дiзнався, що саме у цiй
кам'янiй могилi ув'язнений Петро Калнишевський просидiв чверть вiку.
Вартовi, монахи i сам архiмандрит пильно стежили за тим, щоб П. I.
Калнишевський пiд час прогулянок або вiдвiдування собору не бачився i не
розмовляв з стороннiми людьми. Лише кiлька слiв почули вiд нього
богомольцi, про якi дiзнався допитливий iсторик i занiс ©х до сво╨© книги.
Ось вони:
"Прийшли ми до трапезно©,- розповiдав самовидець-богомолець, селянин
Лукiн,- перед обiдом, чекали монахiв з порцiями. Коли це проходить чоловiк
незнайомий у супроводi трьох солдатiв з рушницями i пита╨ нас: "Хто царем
тепер? Як царi живуть тепер i як ведеться на Русi тепер?" Ми вiдповiдали,
що царем Олександр Павлович; живуть, як i ранiше. Вiн би й ще розпитував
нас, та солдати не дозволили. "Вiд цього чоловiка,- казали вони,вiдiйдiть
геть, з цим чоловiком не слiд вам розмовляти". I монахи теж заборонили.
"Архiмандрит побачить,- казали вони,- так недобре вам за це буде". Коли
появився архiмандрит, вiн пiдiйшов до нього для благословення. "Древен ты
еси, землею пахнеши",- сказав архiмандрит тому чоловiковi. I справдi, вiн
був дуже кволий i старий. Тут вiн i життя сво╨ скiнчив. Пiзнiше монахи
казали, що це якийсь кошовий отаман"[4].

Яворницькому впало у вiчi те, що монастир заманливо звернений до моря
Святими воротами, крiзь якi входили архiмандрити, царськi достойники i
╨диний раз за життя - в'язнi. Над воротами звелась цибулиною
Благовiщенська Надвратна церква. Правий рiг муру завершу╨ монументальна
Коржна башта, побудована спецiально для тюрми, лiвий - башта Прядильна. В
нiй колись мiстилася канатна фабрика. Вiдома башта ще й тим, що на ©©
першому ярусi розташований сухий каземат, в якому пробув останнi дев'ять
рокiв неволi Калнишевський. Позаду - башта Нiкольська, Квасоварна,
Пивоварна, Архангельська й, нарештi, - Головленкова. Це найстрашнiша
тюрма, в якiй мав силу прожити старий дiдуган шiстнадцять рокiв.
Архiмандрит I╨ронiм, що змiнив жорстокого Досифея, не змилосердився над
старцем, перевiвши його в "комфортабельний" - кам'яний мiшок Прядильно©
башти. Хто потрапляв у цi каземати, того можна було викреслити з життя.
Про них нiчого не знали нi родичi, нi друзi, нiхто не бачив ©хнiх слiз, не
чув стогону i прокляття. Минали роки, десятилiття, але, опрiч вартового,
в'язнi бiльше нiкого не бачили до само© смертi.
Вiд живих свiдкiв, лiтнiх монахiв, Яворницький довiдався, в яких тяжких
умовах перебував Калнишевський у камерi Прядильно© башти:
"...Коли кошового перевезли з Прядильно© камери в iнше примiщення, то
вiд нього залишилося в камерi бiльше як на два аршини нечистот; що,
просидiвши в тюрмi такий довгий час, вiн здичавiв, став похмурий i втратив
зiр; що в нього, як у звiра, виросли великi пазурi, довга борода i весь
одяг на ньому, каптан з гудзиками, розпався на лахмiття i звалювався з
плечей"[5].

Все це багато чого вiдкрило Яворницькому, але на цьому вiн не
зупинився. Його тягло до монастирських архiвiв. Документи, якi вiн
знайшов, уже не задовольняли його. I от вiн знову горта╨ пожовклi вiд часу
аркушi.
Умови працi дослiдника були дуже несприятливi: вiн терпiв холод,
недо©дання й недосипання; навiть у лiтнiй час доводилося одягати пальто.
Серед запилених суво©в грубого паперу Дмитро Iванович, напружуючи зiр,
вишукував кожне слово, яке стосувалодь iменi кошового.
Коли Яворницький був там, то узнав, що в такi архiви, якi дуже суворо
оберiгаються вiд стороннього ока. Отут стала в пригодi "бiблiя".
- Збираючись у дорогу,- розповiдав Дмитро Iванович,я знав, що на
Соловках зустрiнуся з монахами, вiд яких буде залежати успiх мо╨©
розвiдки. Тому наперед дещо з собою захопив. Я повiз чародiйну вологу. Але
не в звичайнiй пляшцi, а в "святiй бiблi©", бо везти туди спиртовi напо©
суворо заборонено.
Таку "бiблiю" за його замовленням зробили в Петербурзi. Там вiн i
наповнив ©© чистим, наймiцнiшим спиртом. Зовнi ця "свята" книга була схожа
на справжню бiблiю, але всерединi була порожня i вмiщувала три лiтри
спирту. Щоб не викликати пiдозри, "бiблiя" мала кольорову стрiчку для
перекладання сторiнок, а насправдi нею прикривався чопик яким було
загвинчено отвiр до спирту.
I що ж, iсторик не помилився. "Бiблiя" йому дуже допомогла, бо, як
виявилось, цю "вологу й монасi при╨млють". Ось копа╨ться Яворницький в
архiвному мотлосi. Бiля нього-весь час на сторожi - монах. Його прислав
сюди архi╨рей, щоб наглядав за допитливим iсториком. Дмитро Iванович каже
йому:
- Ану, отче, досить вам топтатися за мо╨ю спиною, йдiть лишень сюди.
Сухорлявий i сутулий монах з рудою борiдкою i клобуком на головi
несмiливо пiдходить до нього, насторожу╨ться.

- Ви мене тут хлiбним квасом пригоща╨те,- почав Яворницький,- а я з
Укра©ни привiз свячену водицю. Пiдiйдiть ближче, не бiйтесь.

Бере Яворницький свою "бiблiю", вiдкрива╨ чопика й нацiджу╨ повну чарку
спирту.
- Пийте, батя, це медя...
Монах усмiха╨ться, пiдходить, хреститься, бере чарку - ковть, i нема╨.
Потiм крякне, понюха╨ житника i враз наче перероджу╨ться: ста╨ веселий,
балакучий, доступний.
Монахи швидко взнали про цю "медю" та й зачастили до Яворницького,
здружилися з ним. Вип'ють святi отцi, а потiм з них хоч мотузку крути.
Все, що б не попросив Дмитро Iванович,- до його послуг. Вони дозволили
йому користуватися архiвами, до яких ранiше не було доступу. Навiть самi
допомагали йому розв'язувати й зав'язувати папки сторiчно© давностi.
Iсторик випадково знайшов архiвнi документи про те, що 19 травня 1724
року, за вироком "правительствующего сената" i синоду, лубенському
козацькому писаревi Захару Патоцi одрiзали язика й заслали навiчно в
Соловецький монастир. У царськiй грамотi було наказано: "Замурувати його в
Коржнiй тюрмi навiчно, тримати пiд суворим доглядом, чорнил i паперу
давать не дозволено". Цю жорстоку кару Захар Патока понiс за те, що знав
багата та╨мниць державних[6].

Про що ж розповiдають знайденi архiвнi матерiали?

Як свiдчать iсторичнi джерела, кошовий отаман Петро Iванович
Калнишевський. належав до заможно© козацько© верхiвки. Очолюючи Запорозьку
Сiч i будучи одним з найбагатших землевласникiв на Запорожжi, вiн
пiдтримував, природно, заможне козацтво. За згодою царського уряду,
Калнишевський проводив полiтику лiквiдацi© виборностi старшини i обмеження
прав рядового козацтва. Саме тодi козацька влада на Запорожжi втратила
сво╨ колишн╨ значення i зосередилася в руках так звано© старшинсько©
сходки. Калнишевський брав участь у росiйсько-турецькiй вiйнi 1768 - 1774
pp. i виявив себе здiбним во╨начальником. Та, незважаючи на все це, в 1775
роцi, пiсля зруйнування з наказу Катерини II Запорозько© Сiчi,
Калнишевського було заарештовано i вислано у Соловецький монастир.

До рук Дмитра Iвановича попала копiя указу iмператрицi Катерини II за N
1419 вiд 10/VI 1776 р., в якому говорилося про заслання кошового отамана
Запорозько© Сiчi Петра Iвановича Калнишевського в Соловецький монастир.

З документiв, знайдених в архiвах монастиря, Яворницький довiдався, що
в'язня вважали за секретного й дуже важливого, тому монастирськiй вартi
наказано суворо й пильно доглядати його. Отамана пильнували не тiльки
озбро╨нi вартовi,- з нього весь час не спускали очей монахи. Цi святобожнi
iнквiзитори в рясах слiпо, але вiддано, неухильно, з тупою жорстокiстю
виконували "высочайшие" укази. Нiде в документах не було зазначено, за що
саме Калнишевського позбавлено волi.
Далi Яворницький знайшов касовi книги монастиря, з яких видно, що П.
Калнишевському було визначено утримання по карбованцю на день. Але дивна
рiч! Кожного разу в одержаннi цих грошей розписувалися караульнi солдати,
що були приставленi охороняти отамана. Нема╨ сумнiву, що цi грошi не
доходили до Петра Калнишевського.

Через 25 рокiв, коли iмператор Олександр I зiйшов на престол, П. I.
Калнишевський, за манiфестом царя, одержав "волю". Та кому потрiбна та
воля, коли отаман ледве перебував неги. Вiн вiдмовився вiд даровано© йому
"волi" i лишився на островi до само© смертi, яка сталася через два роки
(1803). Прожив Калнишевський 112 рокiв.
Вартий уваги i такий цiкавий факт. Коли iмператор Олександр I вiдвiдав
Соловки й побачив яму, в якiй сидiв кошовий Петро Калнишевський, вiн
"пришел в ужас". Щоб чимось задобрити невинного мученика, iмператор спитав
Калнишевського, яку б вiн хотiв винагороду за перенесенi муки й
страждання? Калнишевський зневажливо змiряв поглядом царя: "Нiчого менi,
государю, не треба, опрiч одного: накажи збудувати острог для таких же
мученикiв, як i я, щоб вони не страждали в земляних ямах"[7]. Цар наказав
ями лiквiдувати, але збудував такий острог, в якому в'язнi почували себе
анiтрохи не краще, нiж у ямах.

Закiнчивши справи, що були пов'язанi з розшуками слiдiв кошового
отамана П. I. Калнишевського, iсторик почав розглядати визначнi мiсця
монастиря i його околиць. Вiв побував у музе©, в старовинних церквах,
нiчого не пройшло повз його допитливе око.
Пiсля триденного перебування на Соловках Дмитро Iванович пароплавом
повернувся до Архангельська, а звiдти - на Укра©ну.
Дорогою до Катеринослава Дмитро Iванович за©хав у Качанiвку, на
Чернiгiвщинi. Там вiн оглянув багатющу колекцiю запорозько© старовини, що
зберiгалася у власному музе© колекцiонера В. В. Тарновського.

У будинку В. Тарновського зберiгався альбом, в якому свого часу зробили
записи М. В. Гоголь, Т. Г. Шевченко та iншi видатнi люди. Тарновський
запропонував гостевi занести до альбому свою яку-небудь думку. Дмитро
Iванович на дванадцятiй сторiнцi альбому написав:
"1887 року, 14 червня, вiдвiдав чарiвну Качанiвку Дмитро Iванович
Яворницький, коли повертався з Соловецького острова пiсля розшукiв там
могили останнього кошового" отамана Петра Iвановича Калнишевського".

НА МОГИЛI СIРКА_ __

На вiддалi семи кiлометрiв од старовинного мiста Нiкополя, на крутому
березi Днiпра, лежить гарне козацьке село Капулiвка. Влiтку Капулiвка
потопа╨ в зелених фруктових садах. I хто б сюди не зайшов, обов'язково
запросять селяни оглянути могилу кошового отамана Iвана Сiрка.

Тут, на Нiкопольщинi, чи не найбiльше лишилося слiдiв вiд запорозького
козацтва. На тому мiсцi, де тепер Нiкополь, стояла довгий час Микитинська
Сiч. 1648 року тут обрано Богдана Хмельницького на гетьмана. З
Микитинсько© Сiчi
Богдан Хмельницький виступив у похiд на польську шляхту. Як вiдомо,
невдовзi вiдбулося iсторичне возз'╨днання укра©нського народу з братнiм
росiйським.
Перед тим як пiти в Капулiвку, Яворницький пробрався на високий острiв
Чортомлицький i оглянув ру©ни колишньо© Чортомлицько© Сiчi.

Столiтнi дiди з Капулiвки розповiдають, що спочатку могила Сiрка була
на пiвостровi Чортомлик, але в другому десятирiччi XIX столiття ©©
перенесено на нове мiсце. Однi╨© весни Днiпро загрожував затопити
пiвострiв. Тодi капулiвськi селяни разом з жителями села Покровки та iнших
сусiднiх козацьких сiл перенесли труну з прахом отамана в село Капулiвку,
поховали на урвищi i, за козацьким звича╨м, шапками насипали над труною
могилу.
Талановитого, хороброго козацького во╨начальника Iвана Сiрка вiсiм
разiв обирали кошовим отаманом на Чорто-млицькiй Сiчi, чого не заслужив
жоден кошовий в iсторi© Запорожжя. Сiрко був органiзатором численних
переможних походiв запорожцiв проти загарбникiв. Це вiн протягом двадцяти
рокiв боровся проти татаро-турецьких на©здiв, змушував сво©х ворогiв
тремтiти за морем i за горами, а коли вони насмiлювалися йти на Укра©ну по
"ясир", цебто брати людей в неволю, Сiрко рубав ©х на полi й на морi,
продирався через Перекоп аж у самий Крим i наганяв там такого переполоху,
що грабiжники мусили кидати награбоване й чимдуж поспiшати назад боронити
сво© улуси.
Не раз ходив вiн i на турецькi заслони по берегах Чорного моря,
зруйнував, зокрема, мiсто Очакiв, а 1675 року очолював спiльний похiд
запорозьких козакiв i братнього росiйського вiйська проти ординцiв.

З усiх кошових, що були до й пiсля нього, Сiрко був найяскравiшим
виразником iнтересiв народних мас i тому мав велику популярнiсть не тiльки
на Запорожжi, а й серед широких кiл укра©нського селянства.

У Капулiвцi Дмитро Iванович кинувся шукати старих, дiдiв. Перш за все
вiн зустрiвся з дiдом Кiндратом Дивниченком, про якого казали, що вiн
"балакучий" i "дуже" коха╨ться у запорозькiй старовинi.

Це був середнiй на зрiст дiдусь, геть бiлий, як молоко, з навислими над
очима, мов острiшки, сивими бровами, з маленькими, глибоко посадженими,
але живими й повними вогню й веселостi очима, з свiжим, майже юнацького
кольору обличчям. Симпатичний i при╨мний дiдусь з першо© зустрiчi
сподобався професоровi i назавжди залишив у нього свiтлi спогади. Вiн ще
ранiше чув про iсторика Яворницького й охоче йому розповiв кiлька легенд
про Iвана Сiрка й про Чортомлицьку Сiч.
"Це було давно-давно,- оповiдав дiд,- коли я був ще малий. Минуло
чимало рокiв вiд того, як Сiрко був, а слава його й досi не пропала: вiн
був для ворога страшний, а для православних милостивий. Оце ж я хочу
розказати, як одного разу християн забрали в полон ординцi i як ©х
визволив Сiрко. Одного разу запорожцi пiшли кудись у похiд, а татари
вскочили у Сiч та й ну хазяйнувати там. Як хотiли, так i хазяйнували: всiх
православних християн забрали та й повели в полон. А вони, бiднi, не
хочуть iти, плачуть та ридають, а ординцi на плач не вдаряють та нагайками
©х пiдганяють. Дiзнався про це Сiрко, зiбрав сво©х козакiв та й погнався
за ордою в погоню, православних людей визволяти. Бачить Сiрко, що татар
багато, а козакiв мало, летить, як птиця, а сам хитриться. Стали козаки
доганяти орду, спинив тодi Сiрко коня та й кричить на козакiв: "А
постiйте, братця, пiдождiть, не шевелiться!" Устав з коня, вiддав його
якомусь козаковi, а сам кувирть! - та й зробився хортом, такий став гарний
хорт! Нагнав орду, а вони побачили хорта, сподобався вiн ©м, i взяли його,
нагодували й напо©ли. От як привик до ©х хорт i як стали вони десь
вiдпочивати, то вiн ©м таке зробив, що вони всi поснули. Тодi Сiрко
повернувся до козакiв, забрав ©х з собою, при©хав з ними до орди та й
вирубав ©х усiх сонних, а християн понад шiсть тисяч забрав назад.
Християни дуже радiли, що вернулись на свободу, подякували Сiрковi i
попливли Днiпром додому, а Сiрко по©хав на Сiч з сво©ми козаками"[8].

Залишивши привiтну хату дiдуся Дивниченка, Дмитро Iванович попрямував
до друго© хати, де зустрiв цiлу групу дiдiв. Тут були Трохим Лисий, Федiр
Коваль, Микита Явтушенко, Iван Соломаха. В ©х товариствi професор просидiв
далеко за пiвнiч. Мова бiльш за все йшла про Сiрка. Дiд Микита Явтушенко
мав добрий голос, спiвав старовиннi пiснi. Вiн виконав одну пiсню про
Сiрка, яку зразу ж записав етнограф до сво╨© книжечки. Потiм спiвав Дмитро
Сукура.

Та ой, як крикнув же та козак Сiрко,
Та ой, на сво©х же, гей, козаченькiв:

"Та сiдлайте ж .ви коней, хлопцi-молодцi,

Та збирайтеся до хана в гостi!"
Та туман поле покрива╨,
Гей, та Сiрко з Сiчi ви©жджа╨,
Гей, та ми думали, та ми ж думали,
Що то орли та iз Сiчi вилiтали,
Аж то вiйсько та славне Запорозьке

Та на Кримський шлях з Сiчi ви©жджало.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що сизий орел по степу лiта╨,
Аж то Сiрко на конику ви©жджа╨.
Гей, ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Та що над степом та сонечко ся╨,-
Аж то вiйсько та славне Запорозьке
Та на вороних конях у степу виграваэ.
Та ми ж думали, ой, та ми ж думали,
Що то мiсяць в степу, ой, зiходжа╨,
Аж то козак Сiрко, та козак же Сiрко
На битому шляху та татар оступае[9].

Так ось де вони, слiди iсторi©,- в самому народi! Щиро подякував
Яворницький дiдам за розповiдi та за гарнi пiснi i запропонував
органiзувати на могилi Сiрка поминки. Дiди охоче згодилися.

На цiй могилi, в садибi ╙. Ю. Маза╨во©, стояв пам'ятник. Дмитро
Iванович прочитав на ньому такi слова: "Року божого 1680, мiсяця августа
1-го дня, преставився раб божий Iоанн Сiрко Дмитрович, отаман кошовий
Вiйська Запорозького..."
Поки Дмитро Iванович записував цi слова до сво╨© книжечки, навколо
могили зiбралися люди. Один з дiдiв, на прiзвище Iван Соломаха, порадив
Яворницькому зайти до Грицька Безштанька, в нього, мовляв, ╨ запорозькi
речi.
Пiшов. Тiльки-но вiн спустився в одну вулицю, як бiля ворiт побачив
дiдуся, середнього зросту, сухорлявого, вже ослабленого прожитими роками.
- Чи не зна╨те, дiду, де тут живе Грицько Безштанько?

- Тут живе Грицько, та тiльки не Безштанько, а Таран, на прозвище
Слабий.
- Так це ви i е?
- Це я i ╨!
Сiли вони пiд хатою, i дiдок довго розповiдав Яворницькому про Сiч, про
Сiрка, про войовничих i веселих запорожцiв.

ЛЕГЕНДАРНИЙ ЛИЦАР_ __

Постать кошового отамана Запорозько© Сiчi I. Д. Сiрка значна
сучасниковi тим, що його житт╨вим кредо було: змiцнювати братерську дружбу
мiж укра©нським i росiйським народами. Вiн рiшуче боровся проти ворогiв
цi╨© дружби i залишався вiрним послiдовником великого гетьмана Богдана
Хмельницького. З росiйським царатом вiн не завжди доходив злагоди, з
народом росiйським - завше. Природа щедро нагородила його розумом i
дипломатичними здiбностями. Козаки глибоко поважали й любили його за
батькiвську турботу, за мужнiсть, винахiдливiсть i простоту, за вiдданiсть
сво©й вiтчизнi.
З поколiння в поколiння передавали в народi перекази про Iвана Сiрка.
Яворницький довго й наполегливо збирав i вивчав народнi думи, пiснi,
перекази, а також i архiвнi iсторичнi матерiали про Сiрка. 1894 року в
Петербурзi вийшла його книжка: "Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой
атаман войска запорожских низовых казаков".
Перегорнiмо, шановнi читачi, деякi сторiнки цi╨© книги, а заразом ще й
iншi, де мовиться про цього ватажка.

Iван Сiрко - син козака, родом з Мерефи, Харкiвсько© областi. У народi
живе старовинна легенда, що Сiрко народився з зубами, а коли баба-повитуха
пiднесла його до столу, то вiн схопив пирiжок i з'©в його. Це була певна
ознака того, що вiн усе сво╨ життя буде гризти ворогiв[10].

Сiрко був зовсiм неписьменний, але мав великий природний дар
полководця. Друзi й вороги були про нього однi╨© думки: Сiрко - людина
рiдкiсного вiйськового обдаровання й покликання.
Усе сво╨ свiдоме життя Сiрко провiв на вiйнi i, як справжнiй патрiот,
присвятив його боротьбi з ворогами сво╨© вiтчизни. Вiн з великою мужнiстю
визволяв з неволi всiх, кого спiткала гiрка доля, чи то був росiянин, чи
укра©нець, поляк чи литовець.
В боях з непроханими гостями вiн був надзвичайно хоробрий, нещадний,
завжди вмiв дати раду в найскрутнiшому становищi. З десятьма запорожцями
Сiрко розбивав сотнi ворогiв, а коли бiля нього була сотня козакiв, вiн
перемагав тисячi воякiв ворожого вiйська.
"Iм'я його як ватажка оточене було ореолом нездоланного, i тому вороги
боялися його бiльше вогню, бiльше бурi, бiльше пошестi свiтово©"[11].

Любив Сiрко повторювати прислiв'я: "Нужда закон змiню╨". Дотримуючись
цього прислiв'я, вiн, як i всi запорожцi, визнавав над собою владу
росiйського царя ще з часiв Богдана Хмельницького, та за давньою традицi╨ю
iнколи входив у зносини з сусiднiми державами й сам вирiшував з ними
питання миру й розмиру.
Легенда переповiда╨, що Сiрко перемагав не тiльки людей, а й чортiв. У
творах Яворницького ╨, зокрема, такi рядки: "Рiчка Чортомлик, де стояла
Сiч за Сiрка, вiд того й зветься так, що в нiй Сiрко вбив чорта, який
хлюпався у водi: вiн тiльки мликнув вверх ногами, коли Сiрко луснув його з
пiстоля"[12].

Вперше на iсторичну арену Сiрко виступив як вiнницький полковник, а вже
через три роки вiн очолював Запорозьку Сiч. Вiн брав найактивнiшу участь у
визвольнiй вiйнi укра©нського народу 1648-1654 рокiв проти iноземного
поневолення i за возз'╨днання Укра©ни з Росi╨ю, боронив Укра©ну вiд лихих
на©зникiв. Сiрко був непримиренний не тiльки до зовнiшнiх ворогiв, але й
до сво©х зрадникiв гетьманiв, якi виступали за вiдрив Укра©ни вiд Росi©. У
1670 роцi Сiрко порвав з ставлеником султансько© Туреччини правобережним
гетьманом П. Дорошенком, але боротьби iз завойовниками не припиняв i до
кiнця свого життя виступав за змiцнення братерсько© дружби росiйського i
укра©нського народiв.

За сво╨ вiйськове життя Сiрко брав участь у 55 битвах i завжди, за
винятком однi╨©, виходив переможцем.
Тут хотiлося хоч би коротко розповiсти про те, як Сiрко штурмував
Дюнкерк.
Десь опiвночi мiсто розбудила гарматна стрiлянина. По брукiвцi
вузеньких середньовiчних вуличок лунко вицокували кiнськi пiдкови. Помiж
будинками бiгли химернi iноземцi в широких червоних, синiх, зелених
шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили
iспанських вiйськових, однак цивiльного люду не чiпали. Так у жовтнi 1645
року запорозькi козаки захопили фортецю Дюнкерк.
Справа в тому, що п'ятитисячна iспанська залога Дюнкерка весь час
чинила нечуване свавiлля на сушi й на морi. Вiйськовi кораблi iспанцiв
нападали на французькi й голландськi торговельнi судна. Нiдерланди, стаючи
могутньою морською державою, боролися за свою незалежнiсть. Та навiть
об'╨днавши сили з Англi╨ю i Францi╨ю, не зразу спромоглися вигнати
колонiзаторiв. Тодi Францiя запросила на пiдмогу запорозьких козакiв на
чолi з Сiрком.
Дослiдники[13] зазначали, що у березнi 1645 року Хмельницький, Сiрко i
Солтенко через порт Гданська морем вiдпливли до Францi©, де й пiдписали
угоду. Французьке командування взяло 1800 пiших козакiв i 800 кiнних,
зобов'язавшись платити по 12 талерiв на озбро╨ного козака та по 120
талерiв полковникам i сотникам. Запорожцi дiстали право виступити сво©ми
окремими з'╨днаннями. До ©хньо© стратегi© й тактики французи погодилися не
втручатися. Важливим об'╨ктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.
Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним з
суходолу. Ось чому Сiрко вдався до хитрощiв. За його наказом, козаки
рушили в обхiд фортецi. Невдовзi за мiстом запалали вiтряки, освiтлюючи
театр во╨нних дiй. Захопивши судна нiчного патруля, Сiрко з сво©ми
козаками проплив у мiсто повз буй з лiхтарем, мол i грiзну лоцманську
башту. А французький фронт стояв тодi аж за сiмдесят миль вiд Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене "самоуправством"
запорожцiв. Сiрка звинувачували в тому, що вiн порушив правила ведення
вiйни, усталенi в ╙вропi ще з часiв Александра Македонського. Проте це не
завадило сучасникам гiдно оцiнити геро©зм i вiйськову майстернiсть
козакiв.

На французькому березi Ла-Маншу було поставлено бюст Iвана Сiрка. Д. I.
Яворницький у свiй час радив I. Ю. Репiну подивитися на той бюст i
використати його для картини "Запорожцi". Р╨пiну не пiдiйшов цей бюст, бо
його вiдлито по пам'ятi, як писав про це художник.
Захищаючи рiдну землю вiд iнтервентiв, Сiрко не був байдужим до кривди,
яку iнколи зазнавали козаки вiд царських поплiчникiв. На Слобiдськiй
Укра©нi 1668 року Iван Сiрко очолив повстання укра©нських козакiв i
росiйських ратних людей у борнi з царськими во╨водами. В цiй жорстокiй
сутичцi загинув син Сiрка Петро, сам же отаман попав у царську опалу.

Коли 1672 року Сiрко очолив старшинську опозицiю, що не бажала обирати
на гетьмана Укра©ни Самойловича, царський уряд з намови Самойловича заслав
Сiрка в Сибiр (до Тобольська).
Хоч цар Олексiй Михайлович i недолюблював Сiрка за його волелюбство,
проте в грiзний час згадав свого засланця. .Як тiльки 300 тисяч туркiв
перейшли Дунай i хмарою кинулися на Подiлля, а потiм взяли курс на Ки©в,
що загрожувало Росi©, запорожцi зажадали вiд царя Олексiя повернути на Сiч
грозу бусурманiв - Сiрка. Цар був змушений вiдпустити запорозького ватажка
на Сiч.
Але, перед тим як вiдпустити Сiрка, цар запросив до сво©х палат
патрiарха i в його присутностi змусив запорозького отамана дати присягу на
вiрнiсть царськiй величностi.
Повернувшись iз заслання. Сiрко здiйснив кiлька походiв на Кримське
ханство i причорноморськi турецькi фортецi. Пiд його керiвництвом
запорожцi визволили з неволi багато укра©нських i росiйських полонених.
Запорозька Сiч для завойовникiв була бiльмом на оцi, вона сковувала
орду, не давала ©й розгулятися на широких просторах Укра©ни й Росi©.
Низовi козаки часом завдавали кримському хановi й турецькому султановi
великих прикростей.
Султан Магомет IV ще здавна виношував план пiдкорити собi Запорозьку
Сiч. Спочатку вiн спробував схилити запорожцiв до покори, але з цього
нiчого не вийшло. Тодi вiн надумав будь-що знищити Сiч, а за одним заходом
i покiнчити з козацтвом.

Султан викликав до себе кримського хана, щоб у великiй та╨мницi
розробити з ним план нападу на Сiч. Цей план обговорювали також на
спецiальнiй нарадi з кримськими агами й мурзами.
Восени 1674 року, коли вже план визрiв, султан дав наказ вiдправити на
кораблях з Константинополя в Крим п'ятнадцять тисяч добiрних стамбульських
яничарiв. Кримський хан пiдняв сорокатисячну орду i вирiшив, як настане
зима, стерти з землi Запорозьку Сiч.
Цю пiдступну операцiю надумали провести на рiздво, саме тодi, коли
козаки пiсля добро© вечерi у святвечiр поснуть. Задум був такий -
заскочити сiчовикiв зненацька й вигубити ©х.
Настала зима. Морози скували Днiпро. Хан посадив 15 тисяч яничарiв на
добрих коней, узяв свою сорокатисячну орду й, тримаючись далi вiд Днiпра,
щоб не помiтили запорожцi, повiв вiйсько на Укра©ну.

Як оповiда╨ iсторик, на третю нiч рiздва, пiзньо© пори, хан пiдiйшов до
Сiчi й несподiвано захопив варту, що була на вiддалi вiд коша. Старi
загартованi козаки, що стояли на вартi, хоч i зазнали тяжких тортур, усе ж
нiчого не виказали. Але мiж ними був один молодий козак, який спокусився
тим, що хан пообiцяв йому волю й нагороду, розповiв, що всi запорожцi
перепилися й сплять по куренях. У Сiч можна пройти через ╨диний вiдкритий
перелаз.

Хан зрадiв цiй звiстцi, вирядив з козаком усiх яничарiв у Сiч i наказав
©м вирубати сонних запорожцiв усiх до ╨диного, а Сiрка схопити живцем.
Вiддавши такий наказ, хан оточив сво©м вiйськом усю Сiч i пильнував,
щоб нiхто з козацтва не втiк пiд час рiзанини. Але султан i хан пошились в
дурнi з сво╨ю стратегi╨ю. Вони не знали, що саме на рiздво, за старим
звича╨м, багато козакiв, якi зимували по днiпровських низових лугах та
островах, прибували до коша обирати вiйськову старшину. Всi цi козаки, якi
теж ночували в куренях, були тверезi.
Стояла морозна нiч. Запорожцi й гадки не мали про лихий намiр ворога,
вони зашпунтували сво© куренi й безжурно вiдпочивали в них. Яничари через
вiдчинену хвiртку тихо зайшли на територiю Сiчi, захопили виходи, гармати
i вже були готовi кинутися на сонних козакiв.
Саме в цей час в одному куренi, де було 150 чоловiк, прокинувся козак
Шевчик. Вiн виглянув i не пойняв вiри сво©м очам: усi вулицi Сiчi густо
заповнили турки.
Кмiтливий козак не розгубився, а тихенько свиснув тим, що не спали й
грали в карти, збудив iнших сво©х товаришiв. Про пiдступний напад дiзнався
курiнний отаман; вiн наказав частинi козакiв узяти мушкети й стати бiля
вiкон, щоб безперервно стрiляти просто в натовп туркiв, iншим - заряджати
рушницi та подавати стрiльцям. Усе це робилося тихо й швидко. Коли всi вже
були напоготовi, курiнний наказав вiдчинити вiкна й стрiляти в яничарiв.
Одностайнi пострiли збудили всiх i осяяли спалахами всю Сiч. Почали
стрiляти й з iнших куренiв. Пострiлами скошували враз по два-три яничари.
Вороги розгублено стояли перед запорожцями, як на долонi. А з вiкон по них
безупинно поливали свинцем. Яничари метушилися, панiчно бiгали по вулицях,
шукаючи порятунку. Але всюди наскакували на смертоносний вогонь.
Коли живих яничар лишилося мало, запорожцi за командою Сiрка припинили
вогонь з вiкон. Вони вискочили з куренiв, озбро╨нi мушкетами, луками,
списами, шаблюками, а то й дрюччям, i зав'язався бiй врукопаш.
Настав ранок. Сонце освiтило жахливу картину, вулицi були заваленi
замороженими трупами. З 15 тисяч яничарiв лише пiвтори тисячi втекло з
Сiчi через ╨дину вiдчинену хвiртку. Непроханi гостi, як навiженi, бiгли
свiт за очi. В полон було взято 150 яничарiв i чотири аги, а полягло ©х 13
500. У нiчному бою загинуло 50 козакiв i 80 поранено.
Коли хан, який стояв бiля Сiчi, почув про страшну поразку, вiн поспiшно
зняв облогу i щодуху помчав у Крим, увесь час оглядаючись, чи не женуться
за ним запорожцi.
Сiрко швидко спорядив двохтисячний загiн козакiв, сам скочив на коня й
кинувся навздогiн хановi, але наляканий хан так швидко накивав п'ятами, що
наздогнати його запорожцям не вдалося.
- Що ж, батьку, нам робити з трупами яничарiв: закопувати ©х у землю,
чи як? - спитали козаки Сiрка.
- Нi, в нашу святу землю бусурменiв не треба ховати. Прорубайте
побiльше ополонок i - в Днiпро ©х: звiдкiль прийшли, нехай туди й пливуть!
Звiстка про безславну загибель яничарiв у Сiчi швидко долетiла до
турецького султана. Вiн страшенно розгнiвався на свого вiзира, який
напоумив його на цю безглузду операцiю. Спочатку султан хотiв скарати
вiзира на горло, а потiм зглянувся: дарував йому життя, але загарбав усе
його майно, а самого вiзира назавжди заслав на острiв Родос.
Пiсля цi╨© поразки турки довго не насмiлювалися затiвати походи проти
запорожцiв. Зате Сiрко не залишився в боргу.

1675 року в кiнцi липня вiн скликав раду запорозького товариства, на
якiй було вирiшено: помотатись хановi за харцизький наскок на Сiч, за
тривоги й шкоду, завдану низовому товариству. Нехай зна╨ хан, що запорожцi
не стерплять кривди й зневаги. Кошовий отаман наказав сво╨му вiйську
пiдготуватися в похiд, запастися харчами й вiйськовим спорядженням на три
тижнi.

Сiрко вiдiбрав 20 тисяч найхоробрiших козакiв, перейшов Днiпро i швидко
повiв сво╨ вiйсько на Крим. А щоб не помiтили його вороги, вiн пiшов не
просто на Перекоп, а взяв лiворуч - степом, а потiм швидко пройшов
знайомий йому брiд через Сиваш.
Усе робилося за наперед розробленим планом. Сам Сiрко з чотирма
тисячами козакiв зупинився бiля ворiт Криму - броду Сиваша, решту вiйська
подiлив на кiлька загонiв i пiд керiвництвом досвiдчених ватажкiв вiдрядив
у Крим, щоб "пiдпустити диму" хановi. На п'ятий день усiм загонам наказано
повернутись до броду. За п'ять днiв вони потрясли весь Крим: мiста й села
вiддано вогню й мечу. Хан ледве встиг вискочити з сво╨© столицi Бахчисарая
i разом з агами та мурзами сховався в горах. За ним бiгли татари,
рятуючись вiд запорожцiв. Коли хан почув, з яким невеликим вiйськом Сiрко
наполохав увесь Крим та яким шляхом вiн проскочив у його царство, зiбрав
50 тисяч татар i кинувся з сво╨ю ордою до Гнилого моря - до сиваського
броду, щоб замкнути козакiв.

Хоч який хитрий був старий хан, та Сiрко був ще хитрiший. Кошовий
отаман розгадав намiри хана ще тодi, як досилав козакiв у Крим. Вiн не
тiльки не кинув броду напризволяще, а навпаки - сам засiв там.

Запорожцi поверталися з трофеями до броду. I ось тут натрапили вони на
орду, що пiдступала до Сiрка. Враз ударили з тилу, розбили вiйськовi
загони хана, взяли кiлька тисяч у полон татар i туркiв, навiть мало не
схопили самого хана.
Пiсля цi╨© блискучо© перемоги Запорозьке вiйсько забрало великi
татарськi табуни овець i визволило з полону сво©х братiв-невiльникiв.
Потiм перейшли сиваський брiд, а далi подались на Запорожжя.

В Сiчi ухвалили гучно вiдсвяткувати перемогу над давнiм ворогом. Два
днi бенкетувало сiчове товариство пiд безугавний грiм гармат i випали
мушкетiв.
А коли вiдлунали святковi салюти, Сiрко разом з козацького громадою
написав 23 вересня 1675 року кримському хановi глумливого й дошкульного
листа, в якому кошовий отаман повiдомляв бахчисарайського володаря, що
наскок козакiв на Крим зроблено з вини самих же татар, за пiдступний
рiздвяний наступ на Сiч.
Ось цей лист у скороченому варiантi:

"Ясновельможний мосце хане кримський со многими ордами, близький наш
сусiде! Не мислили би ми, войско низово╨ Запорожсько╨, входить в войну i
неприязь вашею ханською милостiю i со всiм кримським панством, если би не
увидiли начала ея с вашей сторони; ваша ханская милость, послушав дурного
совiта сумасбродного i безумного цареградського вiзиря, а по цiм i
приказанiя найяснiшого найвельможнiшого султана своего, начали с нами
войну прошлой зими. Ви приходили к нам, низовому Запорожському войську, с
султанськими яничарами i со многими кримськими ордами; подкравшись ночним
временем к нашей Сiчi i сняв стоявшую за нею нашу стражу, ви отправили в
Сiч п'ятнадцять тисяч яничар, которим приказали (что стидно било вам
дiлать) не "по-кавалерству" вибить i iстребить всiх нас, молодцов, войско
Запорожськов, сонних i не чующих нiкакой бiди, а кучу нашу сiчввую до
основ анiя раскопать i разорить; сами же ви с ордами стали било около
Сiчi, что-би i духа уходивших молодцов не упустить. Но ваше намiр╨нi╨ i
замисле Христос бог i премилосерднiйший наш спаситель обратил на благо, а
болiзнь i бiдствiя на голови турецьких яничар, о чем ваша ханськая мосць
хорошо знает. Не предвидя от вас нiкакового злого умисла i скритнаго
дiйствiя (iбо ви хотiли дiйствовать тайно в отношенi© тих людей, котори╨
занiмаються рицарським дiлом), ми нiгде не ожидали вас, не брали
предосторожностi i не були готовi к тому, чтоби дать вам отпор. Один
господь бог спаситель сохранил i защитил нас от вашей напастi i нашего
б╨дствiя. I так как ваш поступок огорчил нас i причинил нам, войску
Запорожському, досаду, то ми, по примiру древнiх предкiв i братьев наших,
рiшили постараться за обiду i огор-ченiв воздать i отомстить вашей ханской
мосцi i всему ханству ровним за ровное, но не тайно, како ви поступили, а
явно, по-рицарськи... I если та "гостина" наша в вашем панствi показалась
нам "недишкретною", то, бить может, так оно i ╨сть, iбо козаки, как не
одной матерi дiти, так i не одного нрава: однi стрiляли направо, другiе
налiво, а третi прямо, но так добре, что всi в цiль попадали. Да i
"недишкрецi©" той ми от вас научились, а не сами видумали... I ╨сли ми в
╨том торжествi чим-небудь обезпоко©ли вашу ханськую мосць i вам показалось
что-нибудь с нашей сторони "недишкретним", то iзвiнi нас на том, ваша
ханская мосць; не забивай, однако, что всякая "недишкрецiя" обикновенно
платиться за такую же "недишкрецiю". Не iзволь, ваша ханская мосць,
смотрiть на сраженiб, как на пугало, i нас, войско Запорожсько╨, нi во что
ставить, а впредь на нас откритой войной наступать; в противном же случаi,
╨сли будеш поступать iначе, то i ми, взаiмно собравшись уже гораздо лучше
i в большей силi, явимся в кримское панство не на сивашськую переправу, а
прямо в самий Перекоп, виломав у нiй i отворив для себе ворота, на что
iмi╨м все средства, i до тих пор iз него не вийдем, пока, при всесильной
божьей домощi, не увидим конца свого дiла. Iтак, ми, войсько Запорожсько╨
низовое, не желаем воевать i бить в распрi с вашею милостiю i со всiм
кримским панством; однако, ╨сли снова увидiм с вашей сторони повод к
войнi, то ми вза©мно яе побо©мся напасть на кримское панство. Iзложив все
╨то, желаем вашей ханской мосцi доброго здоров'я i счастливой жизнi. Вашей
ясновельможной ханской мосцi доброжелательние приятелi Iван Сiрко, атаман
кошевой, со всiм войска низового Запорожського товариством"[14].

Як бачимо, i цього листа написано з у©дливою дошкульнiстю й дотепнiстю,
властивою запорожцям. З його сторiнок поста╨ образ розумного, хороброго,
далекоглядного й чесного ватажка низового вiйська Запорозького.
I. Д. Сiрко помер 1 серпня 1680 року в запорозькому селi Грушiвцi, на
сво©й пасiцi.
Велична могила, пiд якою поховано прах козацького полководця, сотнi
рокiв стояла в Капулiвцi на високiй прямовиснiй кручi, об яку бились
невтомнi хвилi Славутича.
Бiля пiднiжжя могили, обнесено© гарною ажурною огорожею, влiтку було
багато квiтiв. Пiд задумливими акацiями на гранiтному п'╨десталi в 1954
роцi, в днi святкування 300-рiччя возз'╨днання Укра©ни з Росi╨ю, було
встановлено погруддя (за малюнком Р╨пiна) запорозького ватага Iвана Сiрка.
На гранiтнiй плитi навiчно викарбуванi слова: "Тут похований кошовий
отаман вiйська Запорозького Iван Дмитрович Сiрко - 1.VIII.1680 р." А нижче
могили - ще одна плита з написом; "На цiй мiсцевостi знаходилась
Запорозька Сiч, яка була центром запорозького козацтва i вiдiграла
прогресивну роль в iсторi© укра©нського народу".

Могила Сiрка зберiгалася в Капулiвцi й до наших днiв. Та з'явилась
загроза розмиву могили. Води Каховського моря з роками почали все ближче
пiдступати до берега. Отже, могилу Iвана Сiрка треба було рятувати.
Громадськiсть республiки висловилася за перенесення праху колишнього
отамана в iнше мiсце.
У квiтнi 1967 року Днiпропетровський облвиконком прийняв постанову про
перенесення останкiв кошового отамана Iвана Сiрка на так звану Сторожову
могилу, що сто©ть поблизу колишньо© Сiчi, неподалiк села Капулiвки.
Виконання цi╨© постанови було покладено на комiсiю в складi 9 осiб. При
розкопцi могили 23 - 24 листопада 1967 року виявилось, що Сiрко лежав у
дубовiй трунi, на ньому була шапка, виготовлена з соболиного хутра,
частина одягу, червона китайка, якою за звича╨м вкривали козака свого
отамана, проводжаючи в останню путь. Фахiвцi встановили, що Сiрко помер
вiком 70 - 75 рокiв, мав зрiст 174 - 175 сантиметрiв.
Зараз Сторожова могила умiлими руками обладнана, височить погруддя
Сiрка, зробленi схiдцi. Тут же сто©ть i старий пам'ятник, який запорожцi
поставили на першiй могилi Сiрка. Навколо могили шумлять гiлчастi акацi©.
На великий жаль, портретного зображення отамана Сiрка iсторiя нам не
залишила. Отож було вирiшено звернутися в Iнститут етнографi© iменi
Миклухи-Маклая АН СРСР.
27 листопада 1967 року череп I. Д. Сiрка було передано в лабораторiю
пластично© антропологiчно© реконструкцi© вiдомому вченому М. М.
Герасимову, Та смерть професора перешкодила виконати цю складну працю.
Вiдтворити риси обличчя нацiонального героя укра©нського народу взялася
талановита учениця М. М. Герасимова, кандидат бiологiчних наук Г. В.
Лебединська. "I. Д. Сiрко,- зазначала вона,- помер зовсiм не молодим. Про
це свiдчать зарослi шви черепа та вiдсутнiсть зубiв. Нам бажано б
вiдтворити риси обличчя в молодому вiцi. На це, звичайно, потрiбен час. А
поки що вже вiдтворено риси Iвана Сiрка в профiль та анфас - саме такими,
якими вони були в останнi днi його життя".

Вже пiзнiше погруддя, виконане за портретом Р╨пiна, було замiнено.
Майстри ливарного цеху Нiкопольсько© райсiльгосптехнiки М. А. Брей та I.
К. Мелешко вiдлили нове погруддя Сiрка за портретом, присланим з Iнституту
iменi Миклухи-Маклая. Погруддя ма╨ висоту 1 метр 25 сантиметрiв. Унизу
чита╨мо напис: "Кошевому атаману войска Запорожского И. Д. Сирко. Умер
1680 г.".
Так на Днiпропетровщинi у зв'язку з 300-рiччям возз'╨днання Укра©ни з
Росi╨ю увiчнено пам'ять про Iвана Сiрка.

У СТЕПУ ШИРОКОМУ_ _

I я вирiшив поповнити мiй архiвний
матерiал матерiалом археологiчним.

Д. I. Яворницький пiд час археологiчних розкопок часто зустрiчався з
простими людьми, якi сво©ми розповiдями збагачували його матерiальну та
духовну скарбницю. Про цi зустрiчi з людьми багато залишилось цiкавих
спогадiв. Але нiхто краще не мiг розповiсти про них, як сам Дмитро
Iванович.
Отож i переповiмо окремi фрагменти з його книжки "По следам
запорожцев", в якiй свого часу були опублiкованi цi розповiдi.
Був лiтнiй день. Сонце так пекло, що копачi познiмали з себе сорочки й
пiдставили спини пiд слабенький вiтерець, щоб прохолодити тiло й зiгнати
рясний пiт з обличчя. Копачi примiтили, що до них шкутильга╨ степом якийсь
дiд. Його, видно, зацiкавило, що то люди тут роблять. Вiн, не довго
думаючи, пiдходить до могили, забира╨ться на високий бiчний гребiнь,
дивиться вниз i кричить:
- Пани, здоровi були!
- Здоров був, дiду! Що доброго скажеш?

- Скажу вам, що не тут ви копа╨те!

- А де ж би нам копати?
- Копати б вам у Нешкребiвцi!
- А що ж у тiй Нешкребiвцi ╨?
- Що у тiй Нешкребiвцi ╨? Там ╨ могила i поверх тi╨© могили орел сiда,
а всерединi ©© дванадцять ставникiв сто©ть, у тих ставниках дванадцять
свiчок горить, а пiд ставникам